Методичні розробки.

Подорож по байкалу.

Навчально-методичний посібник. Хрестоматія для читання дітям дошкільного віку за творами сибірських письменників і поетів.

Зміст.

Розробник навчально-методичного посібника: Муратова Тетяна Миколаївна, вихователь, Муніципальне бюджетне освітня установа дитячий сад загальнорозвиваючого виду N166 р. Іркутська.

Вітри Байкалу

Казки, оповідання, проза

Омулевая бочка

Стародумов В. П.

Сталося це дуже давно. Але росіяни тоді вже промишляли омуля на Байкалі і в риболовецькому справі не поступалися корінним жителям Славного моря - буряти та эвенкам.
А першим серед умільців-видобувачів значився дєдко Савелій - недарма в вожаках півжиття проходив і морем годувався змалку. Міцно свою справу знав старий рибалка: знайти підходяще місце і час для лову вибрати правильне - це вже з його рук не вискочить. Родову свою дєдко Савелій вів від рибалок поселення російської Кабанска, а хто не знає, що кабанские рибалки по всьому Славному моря за найбільш фартових вважалися.
 
Улюбленим угодием дідка Савелія був Баргузинский затоку, де він і неводил найчастіше. Плесо цей близький від Кабанска, але байкальскому рибалці доводиться часто виїжджати і далі: в пошуках омулевых косяків на одному місці не засидишся.
Ось тут-то якось вранці після вдалого замета рибалки поснідали жирної омулевой ушицею, напилися міцного чаю і розташувалися біля моря на відпочинок. І потекла у них розмова про те про се, а більше - про ту ж рибу, про її звички, про таємниці морських глибин.
А був у цій артілі особливо допитливий хлопець, великий мисливець послухати досвідчених рибалок, у яких уму-розуму набратися можна. Хлібом молодця не годуй, а вже якщо що запало в душу - дай розібратися, без цього і спати не ляже, собі і людям спокою не дасть.
Звали того хлопця Гаранькой, і родом він був десь здалеку, тому і хотілося йому побільше дізнатися про Славне море. Неспроста він дедки Саве-лія тримався близько і намагався вивідати у нього що-небудь, дошкуляв всякими питаннями, а у того і в звичкою не було, щоб зволікати з відповіддю: завжди людину уважить.
І на цей раз Гаранька сидів поруч з дедком Савелієм і слухав все, про що він розповідав, а потім раптом спитав його:
- А правда, що тутешні вітри мають владу над рибами?
На це дєдко Савелій відповів не відразу. Подивився він на Гараньку з подивом і запитав:
- Про бочці, що ль, почув?
Гаранька того більше здивувався.
- Про який такий бочці? Нічого не знаю...
- Є така... омулевая. Особлива вона, бочка та. Чарівна...
У Гараньки навіть дух захопило від почутих слів, він і пристав до діда Савелію:
- Так розкажи про неї. Розкажи, дєдко!
Дєдко Савелій збиткуватися не любив. Набив люльку тютюном, раскурил її від уголька і, бачачи, що не тільки Га-ранька, але і всі інші рибалки нагострили вуха, неквапливо почав:
«Справа із риби нашої байкальської вийшло, а як давно це було і як це відкрилося світу, мені невідомо. Старі звіщають, а вся віра. Над риб'ячими угіддями тоді, треба сказати, господарювали вітри-велетні - Култук і Баргузин, попервости - добрі приятелі.
А страшилищами були обидва - словами не передати! Густе волосся розкуйовджені, бризкає піною чистіше біснуватих, підуть гуляти по морю - світу білого не побачиш! Любили вони один до одного в гості ходити - пограти, повеселитися. А для забави була у них одна на двох чудова іграшка - омулевая бочка. На вигляд така простенька, звичайна, які і тепер наші бондарі роблять, а от силу-то якраз вона мала незвичайну: куди пливе вона, туди і омули незліченними косяками тягнуться, ніби в ту бочку самі просяться. Ну, це і забавляло велетнів. Налетить на Култука Баргузин, расшумится, викине бочку з безодні та й хвалиться:
- Дивись-но, скільки риби нагнав! Видимо-невидимо! Спробуй проворота!
А Култук почекає свій час, підхопить ту бочку і поси-гавкає її назад зі сміхом:
- Ні, ти краще на мої косяки погляди та помилуйся: чай, побільше буде!
Так і вводили вони один одного завзяття. Не то щоб їм потрібна була ця риба або за багатство, яке вони вважали її, а просто подобалося їм проводити час як можна озорнее. Прикинути в думці ладом, так ніби й не така вже й приваблива заняття, а от не набридало їм. І дотепер, мабуть, так перекидалися б вони омулевой бочкою, та раптом крутенько повернулася їм ця забава.
А вийшло ось що.
Полюбили богатирі Сарму, гірську богатыршу, господиню Малого моря. Воно називається так тому, що від Великого моря, Байкалу, відокремлює його острів Ольхон. А у Сармы свій шлях по хвилях прокладений, і якщо вже розгуляється яким вона годиною, то добра не бувати норов-то у неї покрутіше, ніж у Баргузина з Култуком, так і сили побільше. А кого не за-манить мати таку дружину.
От раз Баргузин і каже Култуку:
-Хочу одружитися на Сарме - сватів засилати буду...
Так не боляче-то до серця припали Култуку такі слова, він і каже:
- А це вже як їй поглянется. Адже Я анітрохи не гірше тебе і хочу, щоб вона була моєю дружиною. Я теж пошлю своїх сватів, а там видно буде, за кого піде Сарма.

На тому і порішили. Без суперечки і образи, по доброму згодою. А незабаром і відповідь від Сармы приніс баклан - птах морська:
- Заміж виходити мене поки неволя не жене, але доглянути нареченого треба.

А ви мені подобаєтеся обидва - і видні-то ви, і веселі. Проте ж хто з вас краще - судити буду після, коли побачу, хто швидше виконає моє бажання. А бажання моє таке: хочу мати омулевую бочку, щоб і моє Мале море кишіло рибою. І кого з вас я побачу з бочкою першим, того і назву своїм чоловіком!
Зовсім не хитрим здався богатирям каприз нареченої, тільки й усього заволодіти бочкою, викинути її в Мале море, і гуді перемогу - станеш нареченим.
Ан не тут-то було! У тій метушні, яку підняли вітри-велетні, коли полетів баклан, ніяк не можна було визначити, хто кого подужає. Тільки Баргузин вхопиться за бочку, як Култук тут же вишібет її і тягне за собою залишити, але через мить бочка знову в руках Баргузина. Ні в яку один одному поступатися не хочуть. Так остервенились, що по всьому Байкалу чути було, як вони рухаються і ревуть. Та й бочці добре дісталося - тільки знай поскрипує так літає з місця на місце.
Зовсім разъярились богатирі, залишили бочку, та й кинулися грудьми один на одного, зчепилися, ревуть, бризкає піною. Довго вовтузилися, а оскільки сили у обох однакові, один іншого не може здолати.
...Уморились, глядь, а бочки і не стало раптом: чи то в воду пішла, то в небо полетіла...
Пометались, пометались розлючені вітри-велетні та й затихли, уморились від марних пошуків. Вирішили почекати, коли бочка сама з'явиться. А тільки марно на те сподівалися: бочки ніби й зовсім не бувало. День пройшов, за ним другий, потім тижня полетіли, місяці, а бочки все немає і немає. Вітри-богатирі і зрозуміти не можуть, з чого так вийшло? Змучилися від дум та від серцевих мук: шкода, що іграшку чарівну упустили і Сармы позбулися. А по-тому вирішили, що це сам Байкал відібрав у них свій подарунок-бочку з-за їх розбрату і заховав її у своїх глибинах.
Сарма ж спершу чекала, чим закінчиться суперечка у велетнів, а потім послала свого вірного баклана передати богатирям, що вона ні за кого з них заміж не піде, однієї, мовляв, краще. Та ще й посміялася: будь-де ви богатирі, раз не зуміли бочку утримати в своїх руках!
Тільки з тих пір, кажуть, у Великому морі куди стало менше риби, ніж раніше. От і думається, що добре було б, коли ця омулевая бочка знайшлася б, але де вона зараз, ніхто не знає...».
Скінчив свою розповідь дєдко Савелій і перевів дух. Зітхнув і Гаранька - ніби вооз на гору затягнув. Так завжди бувало з ним: надто вже заслуховувався він, коли хтось розповідав що-небудь дивне, особою навіть каменел. Перебивати він ніколи не перебивав оповідача, а неясне все на пам'ять брав, щоб потім не скупитися на питання. Так і тут вийшло.
- А може, Сарма і справді дістала ту бочку? - запитав він у діда Савелія.- Взяла і потягла у богатирів, поки ті боролися.
- Та хто ж його знає, все може бути,- відповів він.- Сарма найсильніша з вітрів-велетнів, її сам Байкал побоюється і встояти перед нею не може, готовий виконати будь-яку її забаганку. А Сарма-то, Гаранька, така: побалує-побалує та раптом до всього і охолоне, відступиться...
З тієї пори глибоко запала в голову хлопця дума про чудес-ної омулевой бочці, яку ховає десь у своїх глибинах батюшка Байкал.
«От би знайти її так до справи прилаштувати в нашому рибальському промислі»,- часто мріяв він і чекав, коли пере-ся такий випадок.
Скільки часу пройшло з тих пір, і ось знову рыбачила дідусева артіль в Баргузинском затоці. Працювали рибалки дружно, але на цей раз улов виявився зовсім нікчемним. І скільки не заводили невід, а риби витягли, що кіт наплакав.
- Так не піде справа,- насупився дєдко Савелій.- Риби тут немає. Та ніби і не передбачається.
- А не поплисти нам в Мале море? - жваво встрепе-нулся Гаранька.
- А що, можна випробувати,- підтримав дід Савелій,- в Куркутскую губу, може, нам там подфартит.
Рибалки погодилися. Прибули вони в Куркутскую губу, поставили курінь з берести на березі і підготували снасть до замету.
А плесо такий уподобали, що краща і не буває, піди. Тут і могутні скелі так високі, і тайга-матінка зелена, а над водою чайки та баклани літають і кричать. З неба лазоревого сонечко світить і гріє ласкаво, а повітря таке медовий розлитий навколо, що і надихатися неможливо. Однак дєдко Савелій, глянувши на небо, раптом спохмурнів.

- Не бути сьогодні удачі. Бачите, над ущелиною білі кольцевистые морока з'явилися, навроде туману. Безу-менно незабаром Сарма завітає.
Гаранька так і обмір.
- Невже доведеться побачити богатыршу цю?
- Неодмінно доведеться.
Сказав це дєдко Савелій і велів все прибрати і заховати в скелях, а курінь знести - все одно-де Сарма зруйнує його. І тільки впоралися зі справами рибалки, як точно вдарив з похмурих гір сильний вітер і навколо відразу стало темно. Звіром заревело Мале море, затріщали на його берегах вікові дерева, зі скель полетіли у воду величезні камені...
Гараньке хоч і не по собі стало від такої пристрасті, а цікавість все ж таки взяла верх, він обережно висунувся з-за укриття.
Бачить, нависла над морем величезна, наче з диму зіткана голова жінки, страшна й кудлата. Волосся попелястого кольору з сивиною, щоки, що холодець, так і трусяться, з рота пар валить густий, а губи, що міхи ковальського горна, так хвилі і здувають, наганяють один на одного.
- Ох, і сила ж! - здивувався Гаранька і скоріше обрат-але в укриття поліз.
Дєдко Савелій посміхнувся:
- Ну, як Сарма? Сподобалася?
- Ой, дєдко, вік би з нею не бачитися і не зустрічатися!
- Так, Гараня, красу всяк по-своєму розуміє. Тобі страшна, а для Култука або, скажімо. Баргузина - не знайти красивіше. Так-то.
Довго чи коротко вирувала розлючений Сарма, а все-таки нарешті вщухла. І коли над Куркутской губою знову заликовало сонечко, рибалки вийшли зі своїх укриттів і бачать: на прибережному піску, близько їх стану, лежить прибитий хвилями якась бочка, а на бочці тієї баклан чорний, як обвуглена головешка, сидить. Але він недовго сидів, піднявся й полетів, а на його місце села чайка, біла-біла, і почала дзьобом копатися у своєму крилі.
Рибалки, звичайно, диву далися. І у всіх відразу одна дума в голову вдарила: вже не та це чудова омулевая бочка спливла, яку Баргузин і Култук втратили давнє суперечці? Але вимовити цього не сміють - дивляться на дідка Савелія і чекають, що він скаже.
Не вистачило терпіння у одного лише Гараньки.
-Дєдко... вона, мабуть, а?
А той і сам отетерів, мовчить так поглядає на берег спідлоба. Нарешті схаменувся і дав команду:
- Ідіть за мною!
І повів рибалок на мілину. Чайка, побачивши людей, змахнув крилами, закричала щось по-своєму так і злетіла в повітря. І тут, звідки не візьмись, інші чайки, а з ними і баклани поналетели, і така їх тьма об'явилася, що неба не видно стало. І почали вони всім скопом в море пірнати і діставати рибу та пожирати.
-Добра прикмета! - мовив дєдко.
А коли підійшов і глянув на бочку - не став сомневать-ся і тут: за всіма ознаками діжка та - та зроблена на диво добротно, і виглядає красивіше всяких інших, і дух від неї виходить такий гостро-пряний!
-Ну, Гаранька, правий ти був, ось хто так довго бочку зберігав, тепер-то нам буде удача,- сказав хлопцеві дєдко Савелій і подивився на море. А там теж зміна. Раніше були різні смуги води: світлі - теплі і темні - холодні, рибою не толерантні. І ось на тобі: ніяких смуг і верств, одна рівна, гладка поверхня. Це дєдко Савелій за гарну прикмету прийняв. Повернувся він до рибалок і сказав весело:
- Багатий ноне улов буде! Тут не треба і воду мацати і риб'ячий корм шукати!
І рибалки взялися за справу: повантажили в морехідку снасті і виїхали в море на заміт.
Ось пливуть вони не поспішаючи і невід помаленьку у воду викидають. А коли викинули, дєдко Савелій крикнув на берег:
- Ходи!
Сам однією рукою кормове весло до стегна притискає, править, а інший бороду пригладжує і посміхається. Удачу чує. Дивлячись на ватажка, і інші рибалки готові мало не пісні співати, та утримуються: не хочуть перш часу радість свою показувати.
Не дрімали і залишилися на березі - почали вони вер-тьоть коміри і намотувати на них кінці невода, щоб витягнути його на берег. І тут помітили рибалки з баркаса, що на плесі якась заминка вийшла: зупинилися люди.
- Що там? Заїло? - подав голос з корми дєдко Савелій.
- Та ні,- загукали з берега.- Тягнути більше не можемо, не під силу!
- Оце напасть трапилась,- здивувався ватажок, баш-лик по-місцевому, і давай квапити веслярів, щоб поднажа-в. - Треба допомогти хлопцям.
І ось вже вся артіль за вороти встала.
-А ну, йди! - скомандував дєдко Савелій.
Приналегли хлопці, піднатужитися. Що таке? Коміри ні з місця. І від допомоги ніякого толку не вийшло. Рибалки ще більше здивувалися і стривожилися.
- Кволе справа...- зітхнув башлик і навіть потилицю почухав від досади. Не радий став, що стільки риби зачерпнув своїм щасливим неводом.
- Не дістати адже, хлопці, по всьому видать. Що робити будемо?
А що залишалося рибалкам? Один і був результат: розпороти мотню і випустити рибу на волю. Скільки не судили, скільки не гадали, тільки час дороге витратили, зійшлися на тому, щоб хоч невід порожній витягнути.
Так і зробили. Виїхали в море на подъездке, распороли мотню у невода і виволокли її на берег. До вечора висушили невід і полагодили. І тут дід Савелій за впертістю свого вирішив ще раз випробувати щастя - що вийде.
Рибалки заперечувати не стали.
Але і другий заміт таким же колесом пішов. Довелося знову розпороти мотню. З тим і заночували.
Ранок дєдко Савелій уже не зважився виходити в море, передбачливий став. Але й робити щось треба було. З порожніми руками повертатися - кому охота? Зібрали раду. Дєдко Савелій запропонував:
- Треба, хлопці, чарівну бочку в море пустити. Тоді знову все піде своєю чергою. Згодні, що ль?
Ех, і прорвало тут Гараньку! Скочив він, закричав:
- Та хіба можна кидати таку бочку, дєдко? Нам щастя в руки дається, а ми відмовляємося від нього! Адже стільки риби нікому не доводилося видывать! Та з такою бочкою весь світ завалити рибою можна! Невже ми такі дурні будемо, що викинемо її?
Дєдко Савелій вислухав Гараньку спокійно, а потім так само спокійно сказав:
- Дивак ти, Гаранька! Яке ж це щастя, якщо риби багато, а взяти її можна? Нехай краще менше, та все руки нам потрапить. Не будь жадібною, ширяючи, як жадничала Сарма. Їй самій набридло, так нам задачку задала бешкетниця...
І порішили рибалки чудову цю бочку у Велике море пустити. Помилувалися і зіштовхнули її у воду.
- Нехай по всьому Байкалу плаває, а не в одному місці,- махнув рукою дєдко Савелій.- Дивись, зайва риба піде у Велике море, і тоді скрізь буде багато її. А дістати рибу ми завжди дістанемо, тільки б руки та вправність при нас залишилися.
А Гаранька зовсім в смуток впав, коли побачив, що хвилі підхопили чарівну омулевую бочку і понесли її вдалину.
І раптом з лазоревого море стало темним, потемніло небо, заволоклось хмарами, і все навколо загучало, заходила ходором. І хвилі піднялися такі величезні, що закрили бочку.
Дєдко Савелій насупився.
- Баргузин подув, бути нам і зараз не при справі. Нехай побалує...
Почув Гаранька про Баргузин - куди і образа поділася! Кинувся до діда Савелію:
- Невже і цього богатиря побачити доведеться?
- А ти на море погляди...
Гаранька глянув - і ахнув: за дальніми хвилями, там, де море сходилося з небом, піднялася страшна голова з величезними мутними очима і скуйовдженим белопенными волоссям, з яких змійками-струмками стікала вода. А потім над водою витягнулися міцні жилаві руки і по всьому морю рознеслося:
- Е-ге-гей!!!
Від богатирського гучного крику захвилювалося море ще пущі, і Гараньке стало не по собі.
- Ох і чудовисько! Хоч і не Сарма, а боязно...
Але на море дивиться, за Баргузином стежить. А той знову:
- Е-ге-гей!!!
І тут помітив Гаранька, що в руках Баргузина заяві-лась чарівна омулевая бочка. І хлопчина не встиг оком моргнути, як бочка ця була відкинута богатирем далеко-далеко. І в ту ж хвилину море заспокоїлося, хмари розсіялися, і над водами знову засяяло сонце, а Баргузина і слід прохолов. Дєдко Савелій заусміхався:
- Ну, от і знайшлася чарівна іграшка. Неодмінно зараз Култук відгукнеться...
- І ми можемо побачити? - роззявив рот Гаранька.
- Здається, що так.
І тільки встиг сказати ці слова старий башлик, як море з лазоревого знову стало темним, потемніло небо, заволоклось хмарами, і все навколо загучало, заходило ходу-ном. І хвилі по всьому морю піднялися такі величезні, що за ними нічого спершу й не видно було, а тільки через хвилину з'явилася зеленокудрая голова іншого страховиська, і на всю морську широчінь громовим раскатом пронеслося:
- Е-ге-гей!!!
Хоч і чекав появи Култука Гаранька, а все ж знову страшнувато стало. А коли побачив у руках Култука чарівну омулевую бочку і як той через хвилину кинув її назад, подумав: «Що-то буде!» А нічого і не було. Култук зник, просвітліло, успо-коилось море, і все навколо освітилося сонячними променями.
- От і славно, хлопці,- сказав дєдко Савелій.- Мабуть, Баргузин і Култук забули сварку. Тепер знову чарівна бочка буде при ділі. А у Сармы багатств у Малому морі і без бочки вистачить...
А на морській поверхні між тим знову різні по-смуги з'явилися, і світло-блакитні - теплі, і синяво-чорні - холодні. Але ця зміна не збентежила дідка Савелія.
- Ловити рибу будемо так, як рані ловили,- сказав він - Потрудимся з честю - добудемо риби, а ні, так черево підтягнемо. Опівдні замечем невід...
І ось опівдні повів дєдко Савелій свою артіль в море. Вимітали невід, попливли назад. На березі вже кінці почали тягнути. Ходко пішло діло!
А що риби витягла на цей раз артіль дідка Савелія, так не скажеш словами: бачити треба!
Повеселішали рибалки, ожили. Легко стало на серці і дід-ка Савелія. Повернувся він до Гараньке, усміхнувся і каже:
- Ну, будеш ще докоряти мене чарівної бочкою?
- Ні, дєдко, не буду,- весело сказав Гаранька.- Твоє вміння краще...

Назад | Вперед