Методичні розробки.

Подорож по байкалу.

Навчально-методичний посібник. Хрестоматія для читання дітям дошкільного віку за творами сибірських письменників і поетів.

Зміст.

Розробник навчально-методичного посібника: Муратова Тетяна Миколаївна, вихователь, Муніципальне бюджетне освітня установа дитячий сад загальнорозвиваючого виду N166 р. Іркутська.

Легенда про омулевой бочці.

За старовинною бурятської легендою, раніше над рибними угіддями господарювали вітри-велетні - Култук і Баргузин, добрі приятелі. Любили вони один до одного в гості ходити - пограти, повеселитися. А для забави була у них одна на двох чудова іграшка - омулевая бочка: куди пливе вона, туди і омули незліченними косяками тягнуться, ніби в ту бочку самі просяться. Це і забавляло велетнів.
Але одного разу полюбили богатирі Сарму, гірську богатыршу, господиню Малого моря. Вдача у неї покрутіше, ніж у Баргузина з Култуком, так і сили побільше, така дружина будь-якого потрібна. І захотіли обидва на ній одружитися. На це Сарма сказала, що її чоловіком стане той, хто першим принесе до її ніг бочку чарівну: "Теж хочу, щоб у моєму Малому Морі багато омуля хлюпало". Велетні вирішили, що справа нікчемна, але не хочуть поступатися один одному богатирі. Та й бочці дісталося: поскрипує так літає з місця на місце.
Нарешті приловчилися богатирі, враз схопилися за бочку, та так і застигли: ні той, ні інший вивільнити бочку не може, оскільки сили у обох однакові. І тільки вони вирішили знову боротися - дивляться, а бочки і не стало раптом вислизнула з рук, у воду пішла... Це сам Байкал її забрав, щоб суперечок не було, а Сарма так ні за кого заміж не вийшла. Сваряться досі вітри-велетні: сперечаються, хто з них краще. Так і наганяють хвилі на озері.

Сказання про Байкальської Троянді вітрів

За ще однією легендою було біля Байкалу п'ятеро помічників, вітрів-богатирів: Гірський - відрізнявся завзятістю і витривалістю, чесний і відкритий Баргузин, вірний друг та гарний товариш Култук, сильна і примхлива Сарма і красуня Ангара зі світлою і чистою душею. Всі вітру служили Байкалу і берегли як зіницю ока чарівна квітка - Байкальскую Розу вітрів. Багато людей хотіли побачити його, та мало кому це вдалося. Комусь завзяття не вистачало, хто хотів обманним шляхом на квітку поглянути, хтось зі злом у душі йшов за ним. Не відкривався таким людям квітка, так і ріс потай, тільки сам Байкал та вітри-богатирі знали, де його можна знайти.
Якось зібралися разом і стали раду радити. Гірський вітер запропонував заховати квітку на найвищу гору, Баргузин - в непрохідному лісі, Култук - в глибині моря, Сарма - паді, а Ангара - під Шаман-каменем. Уважно вислухав мудрий Байкал своїх помічників і говорить: "Кожен з вас здатний про нашу Байкальської Троянді вітрів подбати, вкрити її від негідних очей. Але якщо людина буде чесний, завзятий, вірний у дружбі і сильний у справах, добрий і красивий душею - нехай йому відкриється краса цієї квітки. А тому не будемо ми його ховати ні на високій горі, ні в непрохідному лісі, ні в морських глибинах. Нехай Байкальська Роза вітрів живе в моєму серці".
Як Сарма собі наречених вибирала.
З давніх часів люди помітили, що вітри на Байкалі велику владу над рибами мають. Спостережливість рибалок тому свідчення. Хто з них чуйно стежить за тим, який вітер подує, той завжди вдалий буде, в потрібне місце мережі поставить, завжди з великим уловом з Байкалу повернеться.
А господарювали в старовину над риб'ячими угіддями лише два байкальських вітру-велетня - Култук і Баргузин.
Були Култук з Баргузином спочатку хорошими приятелями, любили один до одного в гості ходити, іграми себе богатирськими тішити. Та й іграшка у них була особлива - омулевая бочка. На вигляд така простенька, звичайна. Але ось мала незвичайну силу: куди кинуть вітри-велетні ту бочку, куди вона попливе, туди й омули незліченними косяками потягнуться. Як ніби самі в бочку просяться.
Перекидали вітри-велетні ту бочку один одному, переганяли туди-сюди косяки риби. Так би і тішилися вони досі цієї нехитрої забавою, якби проміж них сварка не вийшла. А діло було так.

Неждано-негадано полюбили раптом вітри буйні красуню Сарму - сувору володарку західних вітрів, господиню Малого моря, яке відокремлене від так званого Великою моря островом Вільхою. Зауважимо до нагоди, що Сарма здавна свій нелегкий характер на байкальських водах проявляла. І якщо вже Сарма вирветься на волю, якщо раптом розгуляється по байкальський просторах, то добра не бувати улову у рибалок не буде, а будуть тільки біди та нещастя. Стократно переконалися місцеві рибалки, що, як тільки задує Сарма, краще вже відразу згортати свої мережі та забиратися геть, в душі радіючи, що залишилися живими. Тому і йде в народі чутка, що вдача у Сармы покруче буде, ніж у Баргузина з Култуком. Від себе додам, місцеві жителі, розповідаючи про Байкал, досі вимовляють ім'я Сарма з якоюсь особливою настороженістю...

Отже, воспылавшие любовної пристрастю Баргузин і Култук, не зволікаючи, заслали своїх сватів до Сарме. А незабаром і відповідь від неї отримали. Його баклан - птиця така морська на Байкалі водиться - приніс: «Заміж мене поки неволя не жене, але женихів випробувати маю охоту. Обидва ви видні, статні, веселі та працьовиті. А хто з вас краще, судити буду після того, як побачу, хто вперед виконає моє бажання. А моє завдання таке: подаруйте мені свою диво-бочку! Хочу, щоб і моє Мале море кишіло рибою! Ось кого я побачу з бочкою першого, того і назву нареченим своїм!»
Зовсім нехитрим здався друзям-вітрам каприз нареченої. Приловчилися богатирі, враз схопилися за бочку, та так і застигли: ні той, ні інший не хочуть випустити рє з рук - кожному хочеться бути першим. А сили у обох рівні! І тільки було вхопилися вони серйозно битися, як глядь, а бочки і не стало, вона вислизнула з рук, та й пішла на дно...
Вже потім вітри-велетні дізналися, що сивий Байкал сильно розлютився через те, що з-за чудесною бочки роздор проміж них вийшов. Адже це був його подарунок богатирям. Тому відібрав він чарівну діжку та й сховав її в своїх глибинах. Йому-то яке діло, що з-за цього весілля у Сармы засмутилася!
А красуня Сарма спершу терпляче чекала, чим закінчиться змагання, а як дізналася, що сталося, так відразу ж послала свого вірного баклана передати богатирям, що ні за кого з них заміж не піде. Та ще й дорікнула навздогін: «Які ж ви, мовляв, богатирі, коли не зуміли бочку в руках своїх утримати. Я-де сильніше вас буду, сама вже як-небудь її достану!». І адже дійсно виконала задумане, дістала-таки собі бочку омулевую! Тепер на Малому морі омулей видимо-невидимо! А Сарму - не без підстави вважають найсильнішою з байкальських вітрів. Кажуть навіть, що її сам грізний Байкал побоюється, не може перед нею встояти, готовий виконати будь-яку її забаганку!
Култук ж з Баргузином досі один одного знати не хочуть, кожен своїм шляхом по Байкалу-озера ходить. Ну, а вже якщо за старою звичкою і роблять набіги один в бік іншого, то поперемінно, кожен у свій час, щоб, значить, не зустрічатися один з одним лицем до лиця. Соромляться, видно, що так схибили - із завданням Сармы-красуні не впоралися.

РІК ДИВА І ПЕЧАЛІ

Уривки з ПОВІСТІ Л. В. БОРОДІНА

Сарма
 «Сарма - внучка богатиря Сибира, їй дісталася від предків сила розтоплювати лід, вона знала вихід з долини і знала секрет вічної молодості. Однак її горе виявилося сильніше усіляких заклять, і за багато тисячоліть вона перетворилася на страшну бабу. Ось який її вперше бачить хлопчик: «Це була така стара, що старіше й придумати не можна. Зморшки по її обличчю йшли вздовж і впоперек і перетиналися між собою, а в квадратах між зморшками перетиналися інші, менші, і взагалі все обличчя її складалося з зморшок. Щільно стиснуті губи підтягували великий підборіддя до самого носа, очі сиділи так глибоко в пачках зморшок, що вона здавалася сліпий. І притому вона була одягнена у все синє, і повітряне, і це блакитне і повітряне огортало її всю з голови до ніг, і тільки руки в блакитних рукавичках по самі лікті не давали подумати, що в цьому блакитному коконі тільки одна голова».

Баргузин
«Баргузин! Так називається вал, що йде з півночі, хоча, якщо правильно говорити, баргузином називається вітер. Цей вітер на півночі взбаламучивает воду і жене до нас хвилі, і тому у нас може бути і небо чисте, і без вітерця, а хвилі лізуть на берег, як ніби їх знизу, з глибини хтось випирає і викидає. Хвилі йшли рівними рядами, а далеко це рух скрадывалось, і море здавалося застиглим в чорних горбах, що оживали біля берега і на ньому зривали роздратування і втому. А берег кам'яними розсипами біля підніжжя залізничного полотна ніби підставляв плечі під їх лють і злість і своєю непохитністю дратував хвилі ще сильніше, доводячи деякі до сказу».
«Це ранок Байкал був зовсім інший, і навіть неможливо повірити, що вчора від берега до нескінченності лежала світла гладь без єдиної зморшки, та й чи можливо таке, адже це ж море, і найменший вітерець жене по воді брижі, а коли закінчується вітерець, то брижі ще довго йде за його напрямом темно-синій стрілою. Сьогодні так і було. Весь Байкал був синій, але по синьому гострими клинами з півдня на північ носилася брижі ще синє» «І я вже знав, що скоро підуть хвилі з півдня, і це добре для риболовлі, це означає, вал пожене рибу до нашого берега і що підійде привальний харіус, тобто харіус, який дуже великий і живе в глибині, а підходить до берега під час вала, тому що вал б'є по березі і з-під каміння вибиває ікру бичків».
«Іншого берега не було видно, там тільки хмари або густі хмари лежали майже на воді, або так здавалося. А у нашого берега початок плескатися не зовсім зрозуміло що, бо хвиль не було, одна темно-синя брижі металася туди-сюди: уздовж берега, то від берега; іноді все навколо покривалося темної брижами, і тоді вже був не синій колір, а, швидше, темно-сірий, майже чорний, але лише стихав вітер, вода знову голубела, і мені не хотілося іншого кольору, крім блакитного, тому що і небо точь-в-точь, як вода, теж ніяк не могла вибрати для себе постійного кольору в цей ранок і теж то розливалося синню, то ребрилось пір'ям разметавшихся по горизонту хмар». «Коли ми спустилися до води, вал вже почався. Правда, хвилі були невисокі, йшли одна за одною спокійно і не поспішаючи, йшли не прямо до берега, а як би навскіс, і хвиля спочатку лише одним краєм заплескивалась на берег, немов чіпляючись за нього, а коли інший, видимий кінець її сягав берега, тут, біля наших ніг, вже інша хвиля падала на камені, викидаючи догори між каменями жмені блискучих бризок».

Назад | Вперед